Історії людей, яким допомагає Місія Милосердя.
Єлизавета Кунченко у березні цього року планувала відзначити своє 80-річчя. Заздалегідь приготувала ошатну сукню, склала меню святкової вечері для рідних та друзів. Останніми зимовими днями очікувала на радісну подію. А святкувати свій день народження бабусі довелося у палаючому війною місті.
«Я народилася у 1942 році. А 24 лютого ми, діти війни, зустріли ще одну війну. У Сіверодонецьку я жила з донькою та зятем на лінії вогню: до нас снаряди летять і від нас стріляють у відповідь. Такі страшні звуки, що не передати словами. Це було пекло. Ховалися у підвалах, потім переїхали до іншого району міста», — розповідає Єлизавета Кунченко.
У місті ще працювали гуманітарні служби і мешканцям привозили продукти. Потім зникли вода, газ, світло. Як вижити за таких умов?
«13 березня у мене мав бути ювілей. Мені виповнювалося 80 років. Я приготувала вбрання, склала список друзів та родичів. Саме цього дня ми переїжджали на іншу квартиру, в район, де ще залишалася електрика. І раптом почався такий обстріл, що нам довелося тікати. І ось, ми рухаємося перебіжками, а я й думаю: ну, друзі, це такий ювілей, якого ні в кого не було — під залпами гармат», — згадує бабуся.
80-річній Єлизаветі Кунченко доводилося разом з дітьми годинами сидіти у підвалі. Найбільше боялася лише одного — що боєприпаси влучать у будинок і вони не зможуть вийти з бомбосховища. Кожного ранку і кожного вечора вона слізно молилася за своїх рідних, просила миру.
«Було почуття нереальності того, що відбувається. Як у ХХІ столітті можна було розв’язати таку страшну війну? Це ж божевілля. Коли довкола вибухи, постріли, а ти ховаєшся і не знаєш: влучать у тебе чи ні, чи буде твій дім цілий, чи виживеш ти? І здавалося, що все це відбувається не зі мною», — говорить Єлизавета Кунченко.
Пройшов місяць війни, а виживати у Сіверодонецьку було все тяжче. Єлизавета Кунченко та її рідні майже не виходили з квартири. І коли волонтери Червоного Хреста запропонували евакуацію, вони одразу погодились.
«Нас прийняв Дніпро. Добрі люди відчинили нам двері, дали прихисток. Потім мені розповіли про гуманітарний центр при храмі Іверської ікони. Ось так ми й живемо завдяки їхній підтримці. У православному гуманітарному центрі завжди дуже приємна атмосфера і люди там працюють особливі, здатні щиро співчувати та допомагати. Адже ми всі шукаємо якоїсь підтримки, навіть душевної. Як то кажуть, не хлібом єдиним живе людина. Можна бути ситим і нещасним. А я дякую Богу, адже треба не лише просити, а й дякувати, бо тільки Він допоможе», — ділиться Єлизавета Кунченко.
Для неї, як і для багатьох вимушених переселенців, Іверський храм, при якому діє Гуманітарний центр благодійного фонду «Острів Надії», став рідною домівкою. Настоятель церкви протоієрей Миколай Несправа знає багато біженців, які спочатку приходили лише за продуктами та ліками, а потім стали регулярно молитися на службах.
У Єлизавети Кунченко залишилося дві мрії: дожити свій вік на рідній землі і щоб війна в Україні закінчилася якомога швидше.